В яскравому сузір'ї імен відомих діячів культури - вихідців з України - одне з почесних місць належить художнику і педагогу Олександру Олександровичу Осмьоркіну (1892 – 1953). Зацікавленість його творчим спадком, який широко не афішувався в свій час, у зв'язку зі звинуваченнями митця у формалізмі та розповсюдженні західних впливів у радянському мистецтві, нині збільшується з кожним роком. В 1994р. на батьківщині художника в місті Кіровограді (колишній Єлисаветград) в будинку, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, відкрився художньо-меморіальний музей О.О.Осмьоркіна, а в 2005 р. було засновано обласну премію у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна, яка урочисто вручається 8 грудня в день народження художника.
   Тож, завітавши до художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна і познайомившись з експозицією меморіального залу, що представляє твори митця, ваш погляд обов'язково зупиниться на великому полотні під назвою "Зелене пальто. Портрет Н.Г.Осмьоркіної” 1947року, на якому зображено дружину художника. Цей твір надійшов до музею за заповітом Надії Георгіївни Осмьоркіної влітку 1998 року.
   Але я пам'ятаю, як вперше побачив його в Москві – в квартирі Надії Георгіївни. У великій кімнаті, серед купи паперів, речей, фотографій, книжок, що належали Олександру Олександровичу і готувалися його дружиною до передачі в архівні та музейні збірки, на високому мольберті стояла, осяяна сонцем і наповнена теплотою кольору, картина з зораженням побутової сцени – жінка, яка займається шиттям пальто. Вона сидить на невисокому дерев'яному стільці, елегантно підібравши ноги, а руками притримуючи полу зеленого пальто, яке висить на манекені навпроти неї. Світле жіноче обличчя повернуте до глядача. За її постаттю розгортається інтер'єр кімнати – стіна, уквітчана блакитно-сизим орнаментом шпалери, коричнево-золотиста дерев'яна тумбочка, на якій стоїть біла порцелянова ваза класичного римського зразка з жовтими лілеями в ній, що відображаються в дзеркалі, яке художник розмістив у лівому верхньому куті картини. На коричнево-червоній долівці навколо жінки, неначе в хаотичному безладі, лежать “журнали мод” та різне швейне приладдя – ножиці, матерчатий сантиметр... Загальна кольорова гама картини тримається на співвідношенні зеленого, фіолетового, рожевого і червоних вохр.
   Написаний у вільній, типово осмьоркінській манері, твір викликав у мене чомусь дивну асоціацію зі старовинним родинним фото і картиною Рембрандта "Автопортрет з дружиною”. Не знаю, що було до того причиною – чи-то співвідношення прямостоячого манекена з зеленим пальто і жіночої фігури, чи якісь інші деталі, як-то: поворот голови жінки, положення рук... Надія Георгіївна вела розповідь про складнощі життя 1940-х років. Не маючи великих статків, їй іноді навіть приходилося перешивати свій старий одяг на новий, щоб виглядати достойно і елегантно.
   Я дивився на картину "Зелене пальто” тоді так само, як дивлюся і сьогодні – з бажанням зрозуміти її таємницю: у її дещо театралізованій композиції, де всі складові точно розставлені рукою художника, є якась внутрішня напруга і та приваблююча загадковість, яка народжує думку, що зображений побутовий сюжет – не головне, головне щось інше, те, що стоїть поза видимим.
   Критик О.Бєскін зазначав, що в портреті у Олександра Осмьоркіна „є та риса, яка загально непритаманна його творчості – це деяке стилізаторство”. Але мистецтвознавець не міг не розуміти, що це "стилізаторство” було частиною культури символізму, в якій саме і виховувався О.Осмьоркін. А символізм кінця ХІХ – початку ХХ ст. пропонував не лише стилістичну театральність, а й багатогранність смислового прочитання твору. І хоча О.Осмьоркін неодноразово зазначав, що його не приваблювала філософія "Мира искусства” - провідної групи художників-символістів в мистецтві Російської імперії, аналіз його творчості показує, що художник досить часто використовував мову символізму. Достатньо пригадати такі його твори, як: "Гітара і ліра. (Натюрморт з бандурою)”. 1921 р., "Натюрморт з годинником”. 1918 р., "Портрет К.Т.Баркової”. 1925 р., "Портрет поетеси Анни Андріївни Ахматової. Біла ніч. Ленінград”. 1939-1940 рр., натюрморт "Асторія”. Номер 103”. 1945 р., портрет "Мій друг живописець Н.А.Удальцова”. 1948 р. аби переконатися, що логіка символізму була не такою вже й чужою для художника. Інше питання – наскільки свідомо чи не свідомо користувався нею художник, але, як зазначає один з учнів О.Осмьоркіна Анатолій Нікіч: "У всіх творах Осмьоркіна, написаних в 1920-і, 1930-і, 1940-і і 1950-і роки завжди знаходить відображення той духовний стан, який переживав художник”.
   Зважаючи на це, неоднозначність картини "Зелене пальто” можливо допустити, тим більше, що написана вона в час, означений різкими змінами долі в житті художника.
   В березні і жовтні 1945 р. навдивовиж гучно відзначалося 25-річчя творчої діяльності професора живопису О.О.Осмьоркіна. Для сталінської епохи це був недобрий знак. Не випадково на святковому вечері художника знаний тоді мистецький критик К.Ефрос відзначав: "Осмьоркін переживає відомою мірою важкий час, і є велика відстань між тим, чого він вартий і тим, як до нього відносяться”, – маючи на увазі, що твори О.Осмьоркіна зняті з експозиції багатьох виставкових залів, в тому числі і Третьяковської галереї.
   В травні 1945 р. О.Осмьоркін одружується з Надією Георгієвною Навроцькою. Хоча у них була значна різниця у віці, але це не мало великого значення для цих двох споріднених зранених душ, яким випало жити у суспільстві ненависті, недовіри і жорстокості. "А головне моє щастя, ні з чим незрівнянне, це дружнє, не дивлячись на всі тяжкості, це моє життя з Надією”, – писав О.Осмьоркін у листі до свого учня Г.Павловського у 1949 році.
   В 1946 р. О.Осмьоркіна було обрано делегатом Х-го пленуму Оргкомітету Спілки художників СРСР, також він їздив налагоджувати навчальний процес в Єреванському художньому інституті, окрім того художника було нагороджено медаллю "За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.” В тому ж році художник написав два портрети Надії Осмьоркіної, один з яких – "Профіль і квіти” під час експонування на виставці московських живописців і скульпторів 1947 р. було піддано різкій критиці. "Це полотно овіяне модерністськими настроями, художник виявляє рафіноване естецтво та снобізм”, – читаємо в журналі "Искусство” і ще: "ряд пейзажів страждають відсутністю кругозору, смакуванням всього архаїчного, милуванням старовиною, тим що відходить, всім похмурим і навіть убогим в природі. Тою чи іншою мірою ці риси притаманні творам П.Радімова, О.Осмьоркіна, П.Кузнєцова, О.Лєбєдєва-Шуйського...”
   В радянській критиці такого роду заяви завжди мали політичний підтекст і свідчили про початок якоїсь нової кампанії пошуку ворогів. Адже повинна була підтверджуватися теза Сталіна про те, що "з розвитком соціалістичного суспільства, кількість його ворогів лише збільшується...”
   В червні 1947 р. в Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітетктури ім.І.Ю.Рєпіна відбувся захист дипломних робіт майстерні О.Осмьоркіна. Було високо відзначено роботу майстерні та зокрема твір дипломника Овсія Моісеєнка "Генерал Доватор”, а в серпні цього ж року О.Осмьоркіна звільнили з інституту зі звинуваченнями у формалізмі.
   В картині "Зелене пальто” є одна особливість, яка відразу впадає у вічі, це різкі взаємопротиставлення і контрасти, що виявляються як в композиційній будові твору, так і в манері письма та кольорі. Елегантна фігура жінки і грубий дерев'яний табурет, на якому вона сидить, квітчаста шпалера стіни, ваза з живими квітами і сіра маса завіси за старовинним струнким манекеном. А ножиці, вістря яких направлені на фігуру жінки і манекена, а сантиметр, що звивається наче змія, а дзеркало, що як незриме око охоплює всю кімнату, неначе спостерігаючи згори за подіями в картині – хіба, зважуючи на обставини життя художника, все це не може бути своєрідними знаками якоїсь "езопової” мови. Журнали в кутку картини - на них три жіночі зображення. Верхнє – жінка в зеленому пальто – модель-прототип чи вказівка на невідворотність вибору художника, адже до зустрічі з Надією Георгієвною Олександр Осмьоркін був двічі одружений.
   Взагалі цікаво, що цифра три і фігура трикутник визначають композиційний устрій картини – три жовтих лілеї у вазі, три гудзика на зеленому пальто, три предметні групи внизу композиції – ножиці, сантиметр, журнали. До того ж журнали складено таким чином, що з'являються трикутники. Саме трикутники, умовні і видимі, якими насичена композиція картини, створюють її внутрішню напругу.
   Головним трикутником, що утримує устрій картини, є співвідношення: жінка – манекен – дзеркало. Найбільш загадковим в цьому трикутнику є манекен, адже фактично це – модель людини. Зелене пальто, одягнуте на нього, надає йому більшої схожості з людською особою, до речі, саме зелене пальто з'єднує манекен і жінку. Можливо, художник через цей персонаж вивів власний образ або точніше означив свою присутність, адже не випадково в назві картини наголос ставиться саме на зеленому пальто. Манекен в ньому виглядає статним, струнким, елегантним, його верхівка виблискує золотом, в цій завмерлій фігурі відчутний артистизм. "В самій його натурі була закладена артистичність, яка неначе освячувала все, чим би він не займався. Осмьоркін був артистичним і в своєму мистецтві живопису, і в педагогіці, і у взаємовідносинах з людьми, які були навколо нього”, – зауважує учениця О.Осмьоркіна - відомий театральний художник Софія Юнович.
   Але чому манекен? Адже це – абсурд, художник зобразив себе у вигляді манекена? По-перше, не зобразив себе, а означив свою душевну присутність, а по-друге, був 1947 рік. "Останній рік його викладання в інституті. Я писав диплом, – згадує Овсій Моісеєнко, – іноді заходив він (О.Осмьоркін), не знімаючи шуби, важко сідав, знімав свою руду шапку, застигав на якийсь час і вже видно було щось гірке, щось невідворотно підступаюче. І якось важко було у ці хвилини дивитися на нього, і серце стискалося від тяжкого передчуття. Потім, неначе щось згадавши, він виходив, не дозволяючи себе проводжати...”
   Манекен – тому, що фактично від 1945 року О.Осмьоркіна пробували перетворити на такого собі "святкового генерала”, запрошуючи на різні засідання і збори, забираючи час його творчості. В той же час розгорталася кампанія цькування художника, що знаходило свій вираз не лише в критиці, але й у плітках, розмовах за спиною, перевірках діяльності і тому подібне, поступово зіштовхуючи у прірву невизначеності. Чи не тому манекен на картині зображено на тлі сірої маси завіси, що за тією завісою? Невідомість... І єдиною надією і опорою в тій ситуації, що склалася, залишається його дружина - молода жінка із символічним ім'ям Надія, яка вміє не лише створити домашній затишок, але й своєю духовною силою і живою енергією зламати невір'я та породити впевненість в душі художника. "Ніколи ближче і чутливіше, за все моє життя не зустрічав я друга. А чого тільки не пліткували – як у вас в Ленінграді, так у нас в Москві. Від всього цього я відчуваю іще більше солодкість в моєму щасливому домашньому житті. Для нашого брата, особливо художника, це найголовніша умова. Буквально за цієї умови нічого не страшно”, - писавв той час О.Осмьоркін.
   Жіночий образ в картині написано з особливою любов'ю. Він насичений життям і це підкреслюється кольором. Блакитні, рожеві, жовті тони, світлі вохри визначають звучання портретної палітри. Дивовижною гамою почуттів вирізняється і обличчя жінки. Тривога і радість зливаються воєдино в її погляді, неначе освітленому внутрішнім світлом і зверненому до глядача, а в дійсності до обличчя художника, який написав її портрет...
   Тож чи можемо ми розглядати картину "Зелене пальто. Портрет Н.Г.Осмьоркіної” якоюсь мірою як автопортрет художника з дружиною? Можливо... Але можливе й інше бачення – просто домашнє ательє. Така вже особливість мистецтва – мати багато граней свого виміру, особливо, коли твір виконано яскравим талановитим художником. "Щось безумовне – це вже не мистецтво”, – зазначав О.О.Осмьоркін і в цьому важко з ним не погодитись.